Вступ
Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, російські війська окупували значну частину чотирьох областей країни — Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської. 30 вересня 2022 року російська влада провела формальні референдуми на новопідконтрольних територіях, закріпила статус окупованих територій як нових суб’єктів Російської Федерації (далі — РФ) та внесла відповідні зміни до Конституції Росії. З точки зору міжнародного права ці території продовжують розглядатися як окуповані у значенні ст. 42 Гаазького положення 1907 року, а їх анексія не визнається міжнародним співтовариством (див., наприклад, резолюцію Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (ООН) ES-11/4 та наступні резолюції). Попри це вже восени 2022 року розпочався процес прискореної інтеграції окупованих територій у російську правову систему.
Ухвалені нормативні акти, зокрема зміни до федерального законодавства, дозволили в спрощеному порядку поширити дію російського кримінального та кримінально-процесуального права на ці території, попри те що відповідно до ст. 64 IV Женевської конвенції держава-окупант зобов’язана, як правило, зберігати чинне законодавство окупованої території та може запроваджувати власні кримінальні норми лише з обмеженою метою забезпечення безпеки.
Так, 31 липня 2023 року Президент Росії підписав Федеральний закон № 395, який дозволяє у прискореному та спрощеному порядку поглинання й заміщення норм кримінального і процесуального права України, самопроголошених Луганської Народної Республіки (ЛНР) і Донецької Народної Республіки (ДНР) відповідними нормами російського законодавства під час кримінального провадження.
Ключовою особливістю цього закону стала можливість ретроактивної криміналізації низки діянь, вчинених до формального «включення» територій до складу Російської Федерації, що суперечить універсальному принципу nullum crimen sine lege, закріпленому в національних і міжнародних правових механізмах (зокрема у ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 7 Європейської конвенції з прав людини).
Ці діяння тепер визнаються злочинами за російським законодавством, якщо їх тлумачать як спрямовані проти інтересів Росії або підконтрольних їй формувань. Це створює ситуацію правового конфлікту, за якої дії, законні відповідно до українського права, стають кримінально караними в Росії ретроактивно.
Наприклад, відповідно до Федерального закону № 359-ФЗ, злочинні діяння, вчинені до 30 вересня 2022 року на території так званих ЛНР і ДНР, Запорізької та Херсонської областей проти інтересів Росії, а також проти ЛНР і ДНР та проти громадян ЛДНР, визнаються злочинами за Кримінальним кодексом (далі — КК) Російської Федерації, попри відсутність міжнародно визнаної юрисдикції Російської Федерації над цими територіями. Водночас діяння, які визнаються кримінальними за українським законодавством, якщо вони були вчинені на зазначених територіях, але в інтересах Росії та самопроголошених ЛНР і ДНР, не визнаються кримінальними і не підлягають кримінальній кваліфікації за КК РФ.
Згаданий федеральний закон дозволив запустити механізм фабрикації кримінальних справ (у міжнародній практиці його також описують як fabrication of charges, що супроводжується свавільним позбавленням волі — arbitrary detention) проти громадян України, які опинилися в російському полоні, були затримані або викрадені з метою подальшого кримінального переслідування на окупованих територіях.