Короткий зміст
Доповідь присвячена аналізу долі військовослужбовців українського полку «Азов», які опинилися в російському полоні, а також ширшому контексту — тому, як російська пропаганда і судова система формують їхній образ, використовують його з метою виправдання повномасштабного вторгнення в Україну та впливають на поводження з полоненими в неволі.
Полк «Азов» був створений у 2014 році як добровольчий підрозділ після того, як Російська Федерація анексувала Крим і розв’язала гібридну війну на сході країни. Спочатку в його складі була значна частина людей з ультраправими поглядами, а міжнародні організації неодноразово фіксували випадки порушень прав людини бійцями «Азову» у перші роки війни. До кінця 2014 року «Азов» був інтегрований до Національної гвардії України, що призвело до його інституціоналізації, посилення контролю та поступової деполітизації. У наступні роки міжнародні організації не фіксували підтверджених порушень з боку підрозділу, а міжнародні перевірки не підтвердили звинувачення у серйозних злочинах. У 2024 році поправка 2015 року, ухвалена Конгресом США, яка забороняла надавати військову допомогу «Азову», була скасована, оскільки причетність «Азову» до порушень прав людини визнали недоведеною.
Попри це, образ «Азову» як ультраправого формування закріпився і виявився стійким, особливо в російському інформаційному просторі.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році полк «Азов» став одним із ключових символів українського спротиву, особливо під час оборони Маріуполя та заводу «Азовсталь». Оборона міста тривала майже три місяці в умовах повної блокади та масованих обстрілів міста. У травні 2022 року гарнізон, виконуючи наказ українського командування, припинив опір і вийшов із території заводу. Вихід відбувався за участю ООН і Міжнародного комітету Червоного Хреста. У публічній комунікації цей крок нерідко описувався як перехід у «почесний полон», що передбачав подальший обмін військовополонених.
Однак на практиці подальша доля полонених виявилася значно важчою, і в контексті російського полону військовослужбовці «Азову» стали найбільш уразливою групою. Значна частина полонених була відправлена до колонії в Оленівці, де, за численними свідченнями, їх утримували в тяжких умовах: нестача їжі та води, антисанітарія, відсутність медичної допомоги, а також систематичні побиття і катування. Особливо жорстокого поводження зазнавали чоловіки, тоді як жінки більшою мірою стикалися з психологічним тиском, погрозами та принизливими умовами утримання. Насильство застосовувалося і під час допитів, де використовувалися методи фізичного та психологічного впливу з метою отримання «зізнань» у вчиненні злочинів.
Одним із найбільш трагічних епізодів став вибух в Оленівці в ніч з 28 на 29 липня 2022 року в бараці «азовців», унаслідок якого, за даними ООН, понад 50 осіб загинули і 151 особа була поранена. Російська сторона заявила, що причиною став удар українських збройних сил поставленою США ракетною системою HIMARS, однак численні свідчення, а також оцінки міжнародних організацій не підтверджують відповідність цієї версії фактичним даним. Влада України, а також ціла низка експертів і правозахисників вважають, що вибух був результатом умисних дій російської сторони. Повноцінне розслідування виявилося неможливим, оскільки російська влада не допускає міжнародних експертів на місце трагедії та блокує розслідування.
Після Оленівки тих, хто вижив, полонених розподілили по інших місцях утримання, включаючи слідчі ізолятори в Таганрозі та Донецьку, де умови виявилися ще більш жорстокими. Ув’язнені повідомляли про систематичні катування, тривалі побиття, приниження, сексуалізоване насильство, а також про відсутність медичної допомоги навіть у тяжких випадках. Практикувалися так звані «прийомки» — масові побиття, а також методи фізичного виснаження і психологічного тиску, спрямовані на придушення особистості. Велика кількість свідчень, зібраних правозахисними організаціями, та їх узгодженість між собою свідчать про системний характер описаних практик.
Паралельно з цим у Росії розгорталася масштабна пропагандистська кампанія, в якій «Азов» став символічним інструментом, на якому будується цілісна інформаційна стратегія, що обґрунтовує і виправдовує повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Через образ «Азову» Україна подається як «нацистська держава», війна з якою стає не лише виправданою, але й морально необхідною.
Кримінальне переслідування «азовців» стало одним із елементів цієї пропаганди. У доповіді аналізується система показових судових процесів над військовослужбовцями полку «Азов», сформована після визнання його «терористичною організацією» в Росії. Попри їхню належність до регулярних збройних сил України та той факт, що вони є військовополоненими, «азовців» судять як «терористів» — часто виключно за сам факт служби, що суперечить нормам міжнародного гуманітарного права. Так, у «справі 24-х» на лаві підсудних опинилися люди з різними функціями, включаючи кухарів і різноробів, причому індивідуальна відповідальність фактично не встановлювалася.
Кримінальне переслідування «азовців» супроводжується системними порушеннями: застосуванням катувань для отримання зізнань, тривалим утриманням в ізоляції без зв’язку із зовнішнім світом, відсутністю доступу до медичної допомоги. Обвинувачених нерідко змушують підписувати документи, не даючи ознайомитися з матеріалами справи, а право на захист фактично ігнорується. Самі суди мають формальний характер: відбуваються швидко, без повноцінного дослідження доказів, із використанням шаблонних обвинувачень і заздалегідь підготовлених показань.
Після «справи 24-х», яка виявилася провальною для російської пропаганди, практика змістилася до так званих справ «одинаків». Полонених після катувань змушують визнавати вину і погоджуватися на спрощені та часто дистанційні судові процедури, обіцяючи обмін. Ці справи розглядаються поодинці, у прискореному режимі, з мінімальною участю захисту та формальною доказовою базою. Правозахисники фіксують випадки повторного засудження одних і тих самих осіб за схожими обвинуваченнями, що порушує принцип недопустимості подвійного покарання. Обвинувачення будуються на шаблонних формулюваннях, а докази нерідко виглядають неспроможними. Навіть в умовах жорсткого контролю інформації багато обвинувачених відкрито заявляють про катування і фальсифікації, що підриває довіру до офіційної версії обвинувачення. У багатьох випадках правозахисні організації визнають засуджених політичними в’язнями.
Таким чином, доповідь показує, що навколо полку «Азов» сформована цілісна система, яка включає вкрай жорстоке поводження в місцях утримання, судове переслідування та пропаганду. Ця система не лише визначає долю конкретних людей, але й слугує ширшій меті — виправданню війни та формуванню образу ворога, позбавленого людських прав і такого, що може піддаватися будь-якому поводженню.
Така ситуація вимагає послідовного застосування міжнародно-правових механізмів захисту військовополонених, зокрема забезпечення повного доступу Міжнародного комітету Червоного Хреста та агентств ООН, регулярних відвідувань, фіксації порушень і використання наявних процедур міжнародної відповідальності.
В умовах обмежених можливостей прямого впливу на практики утримання військовополонених у РФ особливого значення набувають зусилля країн-посередників у переговорних процесах, спрямовані на активізацію обмінів військовополоненими як ключового механізму припинення жорстокого поводження, незаконного переслідування та повернення утримуваних осіб.